Наша сучасниця Тетяна Кісільова: "Я  ЩАСЛИВА,  БО  ЗАЙМАЮСЬ  УЛЮБЛЕНОЮ СПРАВОЮ  В  КОМАНДІ  МХП"

Не так давно ми знайомили своїх читачів із жінкою, яка на Миронів­сь­кому ЗВКК зайняла посаду, що тра­диційно вважалась "чоловічою" – Антоніна Володимирівна Волкова очо­лила відділ ремонту і обслугову­ва­ння будівель та споруд. А на її по­пе­реднє місце роботи прийшла теж жі­нка.  Вже більш як пів року інжене­ром-будівельником тут працює Тетя­на Олександрівна Кісільова.

Ось так на підприємстві руйнують   стереотипи про "нежіночі" посади і професії.

Пані Тетяна  вважає такі сте­ре­о­типи дивними.

– У нас ніколи до жінки не ста­ви­лись так, ніби вона з чимось не спра­виться. Справиться завжди. Такі ми, українки! – говорить інженерка. – Ось зараз чоловіки воюють, а жінки все роблять. Як не вміємо чи не знаємо, то обов'язково навчимось.

Її будівельна професія – це не про­сто свідомий вибір, а дитяча мрія, яка здійснилася. Тетяна з ро­дини будівельників: та­то, мама,  мамині батьки. Сім'я їздила з будови на будо­ву. Закінчувала школу дівчина біля мо­ря, в Криму, тому вважає себе кри­м­чанкою. Згодом вступила до ВУЗу і по закінченню стала спеціа­лістом з водо­постачання і ка­на­лізації промислового та цивільного бу­дів­ни­цтва. Працюва­ла на будовах, на фільт­рувальній станції, яка за­безпечувала водою цілий регіон. А потім опанувала омріяну архітектуру - від­крила власну спра­ву й зайнялась розроблен­ням архітек­ту­рно-дизайнерських про­ектів квартир, будинків, бізнес-цен­трів і разом з тим укомплектовувала бу­дови плиткою, сантехнікою. То була цікава робота, на­сичена спілкуванням і відрядже­ннями в Європу.

- Ми в 2014-ому виїхали з Донецька. Просто кинули все, як зайшла та орда. Там неможливо стало жити, це гетто. Навіть думати не могла про те, щоб офо­рмити російський паспорт. Це для мене табу!

Так Тетяна з сім'єю оселилась у Ки­­єві. Продовжувала займатись сво­їм бізнесом. А тут ще одне лихо – пан­демія коронавірусу. Стало важче з за­мовленнями, орендою, тому при­йня­ли рішення придбати будиночок на Ки­ївщині і знайшли його в селі Козин Миронівської громади. Продо­в­жува­ла працювати в столиці аж до початку вторгнення росії. Коли  син пішов на ві­йну, Тетянине серце рвалось до ньо­го. Теж хотіла на фронт. Готова була все робити – готувати їжу хлопцям, пе­ре­в'язувати – на щось би згодилась. Та син наполіг, щоб лиша­лась вдома – так йому буде спокійніше. Тоді  стала шукати роботу. Відсте­жувала вакан­сії і коли натрапила на оголошення, що в МЗВКК потрібен інженер-бу­дівельник, зрозуміла, що це її місце.

– Я дуже багато чула про компанію МХП, бачила борди. А на початку 2000-их чоловік навіть працював на перших розвозках продукції Наша Ря­ба, – розповідає Тетяна. – Мені по­щастило, що МЗВКК так близько. На­дійне підприємство, яке дає праців­ни­кам соціальний захист. Поїхала на співбесіду і мене прийняли. Спочатку був період ознайомлення з виробни­чим процесом, цехами, об­ладнанням, бо все таки тут своя, нова для мене, спе­цифіка. Та з усім вже ро­зі­бралась. Тепер я тут у своєму руслі. Робота зви­ч­на. Працюю у такому ж режимі, як працювала все життя. Малюю ес­кізи, продумую, рахую. Технічних зав­дань багато. Постійно ведуться ре­монти, реконструкція в цехах, щось но­ве на території будується. І я роз­ро­бляю ідеї: який вигляд це буде мати, як буде облаштоване. Звикла працю­ва­ти в такому темпі, щоб нічого не від­кладати на завтра. Компанія цінує мене як профі та особистість. 

За період від жовтня минулого ро­ку, відколи Тетяна Кісільова зай­няла по­саду інженера-будівельника, вона вже стала своєю  в колективі. Тут зро­зу­міли – це хороша фахівчиня, на своєму місці. Взагалі в МХП працюють такі люди, з якими працювати дуже легко й просто.

Тетяна Олександрівна задоволена роботою будівельної бригади, тим, як хлопці виконують поставлені завда­ння. А ще в захваті від керівниці, яка мотивує своїм прикладом розвитку та зростання .

– Антоніна – це людина-вогонь. Си­льний керівник і організатор, надій­ний тил, – ділиться враженнями від спі­льної роботи і спілкування. –  Я рада, що доля звела мене з нею.

У воєнних реаліях жінка живе сьо­годнішнім днем. Її тримає робота і ві­ра. Очікування дзвінка від сина що­ра­зу, мов занурення в ополонку, коли набереш повітря і чекаєш. А як він обі­зветься, то можна дихати далі.

Від­во­лікає в'язання. Це для жінки, мов за­спокійливе. Так само і малю­вання. Її картини – в більшості пейзажі та аб­с­тракція, що виникає в уяві.

Тетяна мріє, щоб у дітей було май­бутнє, щоб вони нарешті народили їй внуків.  "Я їм стільки всього нав'яжу! – обіцяє. – Тільки б Україна вирва­лась з цих страшних російських щелеп, все витримала."

А на роботі інженерці приємно, ко­ли створені нею ескізи стають проек­тами, що реалізуються.

– Хочеться, щоб реалізувалося все задумане, – каже. – Це підприємство живе. Я відчуваю, як тут пульсує жит­тя, яка перспектива. Відчуваю себе частинкою потужної команди МХП. Я щаслива людина, бо  займаюсь  тим, що мені подобається.