Дивовижне поруч: історія Владиславського крупозаводу — шлях довжиною понад століття

Історія цеху з виробництва круп Миронівського заводу по виготовленню круп і комбікормів — це історія людей, рішень і подій, що формували виробництво протягом більше ніж ста років. Вона бере початок ще на початку ХХ століття й тісно переплітається з життям села Владиславка та всього Миронівського краю.

Початок шляху

1903 рік став визначальним для жителів Владиславки — саме тоді заможний підприємець Михайло Куржуйов збудував у селі млин. Людина енергійна й непосидюча, він швидко знаходив спільну мову з ремісниками, торговцями та місцевою владою. Закохавшись у ці краєвиди, Куржуйов переїхав у Миронівку та пов’язав із нею своє життя.

Ще до будівництва млина він проявив себе як меценат: у 1898 році збудував церковну каплицю, пізніше пожертвував кошти на зведення церкви у Владиславці, долучався до будівництва дороги Росава — цукрозавод — станція, а згодом і дороги з Богуслава до Миронівки. Його благодійність часто ставала відповіддю на чутки й скандали, що виникали навколо підприємницької діяльності.

Млин швидко почав працювати, розбудовувалися складські приміщення, надходило обладнання. До команди приєднався Гаврило Іванович Ходаківський, який згодом пов’яже з млином усе своє життя.

Однак розвиток мав і зворотний бік — жорстку конкуренцію. Особливу роль у долі Куржуйова відіграв заможний підприємець Покраса з Богуслава, який став одночасно і партнером, і ворогом.

Фатальним став випадок із фіктивною угодою на постачання борошна за кордон. Для перевезення Куржуйов узяв позику у Покраси, але товар так і не був викуплений. Борг повернути не вдалося. Млин зупинився, розпочалися судові процеси.

У 1908 році на торгах млин придбав швець Юрченко, який згодом передав його Покрасі. Усвідомлення несправедливості подій тяжко вдарило по здоров’ю Михайла Куржуйова — він довго хворів і помер. У 1910 році той самий Покраса звів йому склеп.

Так завершився перший етап історії, але саме він став фундаментом усього подальшого розвитку.

Випробування, які загартували

Новий власник млина — Покраса — довгий час не з’являвся перед робітниками, які зберігали повагу та пам’ять про засновника Куржуйова.

У роки Першої світової війни виробництво борошна значно скоротилось. Згодом було створено невеликий цех з виробництва круп із пшениці, ячменю та гречки. Та у 1920-х роках, під час голоду, робота підприємства повністю зупинилася.

У період НЕПу над млином нависла нова загроза. Підприємець Павловський зі Стеблева мав намір прибрати Владиславський млин до своїх рук, демонтувати обладнання та перевезти його до Шендерівки.

Саме тоді знову проявився характер механіка Гаврила Ходаківського. Він зібрав робітників і селян, які спільно відстояли підприємство. Хоч частину обладнання нападникам і вдалося забрати, головне — млин було збережено.

Після цього підприємство підпорядковується Київському тресту «Сільгоспборошно», закуповується обладнання з Голландії. Особливо важливою сторінкою стає перероблення проса та виробництво пшона, що тривалий час було основним напрямом роботи.

У роки Голодомору 1930-х навіть відходи виробництва — лузга після переробки проса — просушувалися, перемелювалися й домішувалися до їжі. Таким чином завод став частиною трагічної, але життєрятівної історії того періоду.

Саме в ці роки цех остаточно переходить на виробництво круп, підпорядковується військовому відомству та отримує назву
Владиславський крупозавод №18.

Війна і порятунок

У 1941 році, з наближенням фронту, під стінами цехів сапери заклали фугаси. Завод готували до знищення.

І вдруге його врятував Гаврило Ходаківський. Він переконав військових, що сам виведе з ладу двигуни або приховає важливі деталі. Вибуху так і не сталося, хоча в документах він був зазначений як виконаний.

Після війни, наприкінці 1945 року, завод дав першу продукцію. У 1947 році Гаврило Ходаківський помер. Його справу продовжив син — Володимир Гаврилович Ходаківський, який працював тут і шофером, і слюсарем, а згодом став механіком, головним інженером і понад десять років — директором підприємства.

Так родина Ходаківських не лише розбудовувала завод, а й двічі рятувала його від знищення.

Розвиток і соціальна роль

Підприємство поступово міцніло. Розширювались цехи, складські приміщення, зростали обсяги виробництва.

У 1958 році замість старих дизелів механізми заводу почали працювати від електромоторів — це стало важливим технічним досягненням.

Продукцію підприємства споживали від Ужгорода до Камчатки. Потужності дозволяли переробляти сотні тонн зерна на добу.

Разом із виробництвом змінювалося й життя села. У 1963 році за кошти крупозаводу та силами громадськості було зведено Будинок культури — справжній осередок життя Владиславки.

Люди заводу

Окрема сторінка історії — Василь Йосипович Лавроненко. У 17 років він прийшов працювати вибійником відходів і крок за кроком пройшов усі щаблі виробництва — від помічника майстра до директора підприємства.

З 1982 по 2014 рік він очолював крупозавод, присвятивши йому 58 років свого життя, адже в цеху працював з 1956 року. Його професіоналізм, вимогливість і людяність стали прикладом для десятків працівників.

З 2015 року цех очолила Кривов’яз Галина Петрівна, яка керує підприємством і сьогодні. Свій професійний шлях вона розпочинала з посади техніка-лаборанта, поступово набуваючи досвіду, знань і глибокого розуміння всіх виробничих процесів. Загалом із цехом її пов’язує 40 років роботи — це роки відповідальності, щоденної праці та щирої відданості справі.

Очоливши колектив, Галина Петрівна зуміла зберегти головне — традиції підприємства та його людське обличчя. Вона підтримує спадкоємність поколінь, дбає про згуртованість команди, повагу до досвіду старших працівників і водночас відкритість до змін. Саме завдяки такому підходу в цеху панує стабільність, взаєморозуміння й відчуття спільної справи, яка триває вже понад століття.

Дивовижне поруч: унікальний механізм

Сьогодні цех по виробництву круп МЗВКК має справжню технічну реліквію —
валконарізний станок 1898 року випуску, виготовлений в Англії компанією Thomas Robinson & Son (Rochdale, Lancashire).

Чавунний механізм із бронзовими втулками використовується для нарізки рифлів на валках вальцевого станка ЗМ-2, які застосовуються для помолу борошна, виробництва та плющення крупи.

Колись він працював на дизельгенераторі, сьогодні — модернізований та оснащений електродвигунами. Ймовірно, це єдиний такий механізм в Україні, який досі перебуває в робочому стані.

Цех сьогодні

Нині в цеху працює 24 працівники — переважно жителі Владиславки та сусідніх населених пунктів. Для колективу це можливість працювати поруч із домом, у знайомому середовищі, серед своїх.

Яскравим прикладом стабільності є Салюк Федір Петрович, слюсар-ремонтник, який працює на підприємстві 43 роки. Така відданість — підтвердження сили бренду роботодавця МХП і довіри людей до компанії.

Розвиток і сьогодення

Цех не зупиняється в розвитку. Було придбано сучасний котел, який працює на власних виробничих відходах — вівсяному лушпинні. Це приклад ефективного енергозбереження та раціонального використання ресурсів.

У 2023 році встановлено нові автомобільні ваги на ваговій, що підвищило точність обліку, ефективність логістики та контроль виробничих процесів.

Продукція сьогодні

Сьогодні цех по виробництву круп МЗВКК виготовляє та реалізує:

• крупу вівсяну плющену
   
• вівсяні пластівці «Екстра»
   
• борошно вівсяне
   

Продукція, створена з досвідом понад століття та з повагою до споживача.

Історія, яка триває

123 роки — це не просто дата.
Це пам’ять поколінь.
Це праця людей.
Це відповідальність перед минулим і майбутнім.

Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів продовжує свою історію там, де дивовижне справді поруч.