44 роки в родині МЗВКК
30 вересня колектив Миронівського ЗВКК провів на заслужений відпочинок водія автобуса Віталія Миколайовича Ярошенка. Його тут всі знають і шанують, бо на заводі він пропрацював 44 роки.
— У нас династія була. Батько Микола Іванович працював на пожежній машині. Мати Галина Юхимівна була начальником відділу збуту. Вона ще з крупозаводу починала. А тоді й дружина моя Віра Олексіївна влаштувалась в бухгалтерію. Всі більш як по 30 років віддали МЗВКК. А я найбільше — 44! — говорить чоловік.
Якщо бути точнішим, то до цієї дати не вистачає два тижні. Бо один-єдиний запис у трудовій книжці Віталія Миколайовича свідчить, що він був прийнятий на роботу 14 жовтня 1980 року. Як сьогодні пам'ятає як прийшов сюди з автопарку, відслуживши в армії. Завод щойно відкрився. Віталію Ярошенку запропонували стати водієм автобуса, а згодом персональним водієм тодішнього директора Олега Сидоровича Павловського.
— Всю Україну я з ним об'їздив, — згадує ті часи. — А потім знову пересів на автобус. За цей час отримав дев'ять нових машин, з них автобусів шість.
Він водій найвищого — першого класу і всіх категорій.
— Люблю роботу свою. Весь час у русі, — ділиться думками. — З 6 ранку до 10 вечора — по два дні на зміну з напарником. Людей на роботу і з роботи возили. Маршрути — Миронівка, Росава, Яхни, Микитяни, Владиславка. З цих сіл працівників до початку зміни треба привезти. А потім додому. За ці роки з більш як 700 чоловік колективу заводу більше половини знаю. У дзеркало гляну і знаю, де кому ставати. Знаю, хто де живе, з якої зміни. По імені знаю всіх, хоч і багато людей вже помінялось. Скільки їх перевіз, скільки кілометрів наїздив.
Возити людей — це велика відповідальність. Особливо хвилювався взимку, коли гололід, дороги вранці ще не прогорнуті. А всіх працівників треба забрати і вчасно привезти. Немає коли чекати. От і проривався не раз крізь сніги. Особливо завдавала клопоту дорога на Микитяни. Вона часто була в переметах, то й сам за лопату брався і пасажири допомагали, дружно виходили і виштовхували автобус. І такого не було, щоб хоч раз він спізнився. Хоча має тверде переконання: краще на 10 хвилин пізніше привезти, та безпечніше. Не можна ризикувати, коли повен салон пасажирів. Тому й за автобусами завжди дивився ретельно, ремонтував з напарником і ночами бувало. І раніше на роботу приходив, щоб перед виїздом оглянути автобус, все перевірити.
За всі роки — жодної аварії. А от пригоди різні були. Хтось спізнився, поїхали без нього, а тоді згадали і треба повертатись. І чекати доводилось. Водій сприймав завжди такі ситуації спокійно: це життя, різне в людей трапляється. Тож ніхто на нього не ображається. Буває й таке, що комусь погано в дорозі стане. Ось возив на донорський пункт кров здавати. Одна жінка відразу після процедури зайшла в автобус, так і свідомість втратила. Дістав мерщій водичку і давай допомагати.
— У мене завжди пару пляшок води про запас, аптечка. А в новому автобусі, який два роки тому отримали, взагалі комфорт — холодильник, кондиціонер, телевізор, — розповідає. — Їздити на такій техніці одне задоволення. Ще б можна було поїздити, але прийняв рішення — пора йти… Мамі треба догляд щоденний, бо старенька вже — 89 років. А я тут один недалеко від неї, тож вся надія на мене.
Зізнається, що шкода прощатись із заводом, який став рідним:
— Тут ставились до мене добре. Квартиру отримав, забезпечували обідами, спецодягом. По ремонту взагалі ніколи ніяких питань не виникало — всі запчастини привозили.
Любив найбільше на екскурсії їздити. У Канів возив працівників заводу, у Київ, в Пирогово, в Черкаси. Приємні спогади від кожної поїздки. Не шкодую, що тут працював.
Розуміє, що робота ще довго не відпускатиме його. Питання виникатимуть, хоч разом із напарником Іваном Паращуком, з яким пропрацювали 15 років душа в душу і разом залишають колектив, собі заміну підготували, об'їздили всі маршрути та показали новим водіям. Адже все не так і просто.
— Я не зможу так, щоб піти і все відрізати, — каже Віталій Миколайович. — Спілкуватимемось. Допомагатиму, як звертатимуться. Скучатиму і навіть не знаю, як відвикатиму від заводу. Буду тепер тільки дивитись, як наш автобус з написом "МХП завжди поруч" проїжджатиме по дорозі. Думаю, що й за мною скучатимуть, бо звикли…
Чим же займеться вдома? Буде тепер більше часу для своєї техніки, яку любить. А ще ж садово-городні роботи в сезон. Без цього не можеш, коли виріс у селі, звик садити, збирати, консервувати. Нарешті дітей відвідає, брата та іншу рідню, бо ніколи часу не вистачало до них поїхати.
Було б все добре, якби не війна. Переживає за рідних і знайомих, які воюють, за дітей і внуків. Як чує, що дрони чи ракети на Київ летять, то місця собі не знаходить, поки діти не відгукнуться. Хоче, як і всі — щоб скоріше ці жахіття закінчились, щоб жити в спокої і мирі.
В. ЛИСЕНКО.
