«Чоловічий» відділ очолила жінка
Чи може жінка бути успішною в професії, яку за усталеним стереотипом вважають чоловічою? Якщо в когось ще є сумніви, то їх сьогодні розвіюють наші співвітчизниці, котрі стали в стрій захисників України, несуть службу в загонах тероборони, в поліції, кермують автівками і сучасними тракторами та комбайнами.
Нещодавно на Миронівському ЗВКК відділ з ремонту і обслуговування будівель та споруд очолила жінка. До цього вона працювала тут інженером-будівельником. У підпорядкуванні Антоніни Володимирівни Волкової суто чоловічий колектив.
Як ладить з ним, а також про шлях у свою «нежіночу» професію і на це підприємство переселенка з окупованого Енергодара поділилась з нашим кореспондентом.
Від маляра-штукатура до керівника підприємства
Мій батько працював монтажником і в свій час поїхав на будівництво у молоде місто Енергодар. Воно стрімко розвивалось, професія будівельника там була дуже потрібною і престижною. Напевне, тому і я після школи обрала в індустріальному технікумі спеціальність «Будівлі та споруди». Навіть не думці не було, що це не жіноча справа. У нас навчалось багато дівчат.
Роботу на будівництві починала з маляра-штукатура. Згодом стала майстром, а у 26 років - начальником служби. Була наймолодшим начальником на підприємстві. Заочно закінчила Харківську національну академію будівництва. Там взагалі на курсі нас, жінок, і чоловіків було порівну. Потім займала посади начальника дільниці, начальника дорожньої служби, керівника підприємства з обслуговування міста. Ми ремонтували покрівлі, під’їзди та інше.
Я люблю таку «живу» роботу. У будівельному технікумі і в інституті готують фахівців, які займаються кресленнями, працюють у сфері архітектури, складають акти, виконують іншу «паперову» роботу. І це ніби то більше підходить дівчатам. А мене тягнуло працювати «в полях». Тому й обрала роботу на будові, з людьми. Там багато жінок працювало. Хороші маляри-штукатури. А одна навіть теслею була і в неї це прекрасно виходило. Жінка може те ж саме робити, що й чоловік, – з косою управлятись, машину водити. І організувати робочий процес теж. На будівництві це - щоб вчасно підвезли матеріал, щоб люди могли виконати свою роботу. Це й планування і багато іншого, а в комплексі – порядок і краса. Маю більше 15 років такого досвіду.
А потім війна…
Я вирішила – на окупантів не працюватиму!
У березні окупанти зайшли у наше місто. Енергодарівці стали протестувати, на мітинги виходили. Та поступово вони все під себе забирали, встановлювали свою, так би мовити, владу. Багато людей зникало. Деякі поверталися, деякі ні. Мій чоловік працював на АЕС та й моя професія у місті потрібна. Ми розуміли, що у нас іншого вибору немає, як виїхати. Інакше станеш колаборантом і працюватимеш на них, бо якщо навіть не схочеш, вони знайдуть спосіб примусити. Я вирішила – на окупантів не працюватиму!
Жити в окупації - це такі моральні страждання. Та й небезпечно, бо стріляли вони весь час. Хоч до стрілянини звикаєш, як не дивно. Готую їсти, стрельне десь недалеко, пригнусь, а тоді знову до плити біжу подивитись, щоб там нічого не згоріло. Бо ж чоловіка треба нагодувати. Такі ми, жінки…
Виїхали у вересні 2022-го. Встигли, як кажуть, на останній потяг, бо у жовтні проїзд у Василівці вже закрили. Йшли останні колони. Там стояли довгі черги. Були смертельні випадки, бо старі, хворі люди всього цього не витримували. Нас пропустили.
Повернулась туди, де народилась
Поїхали ми в Миронівку. Для мене вона рідна, бо я тут народилась. Та й ніколи не поривала з цим містом зв’язків. Майже щороку гостювала у бабусі і в дідуся.
Від мого останнього приїзду тут багато змінилось. Миронівка стала кращим, сучаснішим, доглянутим містом. Ринок гарний, з’явились затишні місця для відпочинку, нові житлові будинки. Дуже сподобався краєзнавчий музей.
У перший рік Миронівська громада підтримувала переселенців продуктовими наборами. Допомогу держава виплачувала. Тепер всього цього немає.
Адаптуватись до життя на новому місці було важко. Після пережитого стресу без сліз я навіть розмовляти не могла. Не відразу стала шукати роботу. Була ще надія, що скоро Енергодар відвоюють і ми повернемось. Якби знали, що їдемо назавжди, то взяли б з дому все, що дороге. А, як сказав чоловік, найдорожче, що там лишилось, це наші фотографії. Все інше наживне. Речі можна купити.
Я була готова працювати будь-де, але ж хотілось за спеціальністю. Звернулась у службу зайнятості. На підприємствах, які шукали інженера-будівельника, мені двічі відмовили, бо хотіли. щоб це був чоловік. А якось біля ринку побачила об’яву МЗВКК. Зателефонувала і мене попросили підготувати резюме, запросили на співбесіди. Їх було три і жодного разу не зациклювались на тому, що я жінка. Цікавились суто професійними питаннями, чи вмію водити авто, наскільки комунікабельна. На третій співбесіді повідомили, що готові взяти на посаду інженера-будівельника.
У сім’ї МЗВКК
Тут мені сподобалось відразу – підприємство сучасного рівня, скрізь порядок. Люди привітні – вітаються, хоч і не знайомі. І те перше приємне враження залишилось таким же й після п’яти місяців роботи. Тут повірили в мої можливості. Я звикла, що у нас на Запоріжжі дуже багато виконробів, майстрів, техніків – жінки. А тут на такій роботі бачили тільки чоловіків. Тому дізнавшись, що в колективі новий інженер-будівельник і це – жінка, цікавились, а що ж вона робитиме. Але ж у мене не просто є диплом будівельника, з яким я сиділа вдома. Я працювала за цим фахом у різних сферах – дорожній, покрівельній, на будівництві, ремонтах. Орієнтуюсь у сучасних матеріалах і конструкціях, стежу за тенденціями, щоб не залишитися у минулому віці. Не боюся приймати рішення, хоч всі звикли, що рішення приймає чоловік. А жінка ж теж може, тим більше, коли знає, коли впевнена.
Мене гарно зустріли в колективі, начальники служб допомагали ознайомитись з підприємством, показували, де що розташоване, які роботи ведуться. Щоб завод працював треба постійно щось ремонтувати, дефектувати, фарбувати. Зараз реконструкція офісного приміщення проводиться, заправка ремонтується, дорога. А скільки всього ще планується. На території асфальт новий треба класти, бо стільки вже той старий можна латати. Як я прийшла, його латали і знову є потреба, бо машини великі і покриття швидко руйнується. Огорожу вже час поміняти. Зміни в технології плануються і перед тим як нове обладнання встановити, демонтується старе і робиться ремонт. А після встановлення нових ліній знову все до ладу необхідно привести. Перед роботами маємо оцінити конструкцію, особливо старих будівель, вирішити, що можна робити, щоб не порушити їх цілісність. Ми обговорюємо все це з фахівцями.
Для сертифікації якості на заводі проводять міжнародний аудит. На виробництві комбікормів все має бути чисте до стерильності, обладнання працювати. як годинник. Я була присутня при аудиті у квітні. Це цікаво для мене. Вперше таке бачила. Вивчаю, вникаю, планую нові техзавдання і відчуваю, що я вже частинка цього механізму, цієї сім’ї. Бригада, в якій виключно чоловіки, працює чітко, у нас є взаєморозуміння.
Як керівник відділу матиму більше обов’язків, але це мене не лякає. Думаю, що справлюсь. Не шкодую, що сюди прийшла. Тут люди по кілька десятиліть працюють і вже не уявляють без заводу свого життя. Щиро рада, що вони мене прийняли в свою сім’ю.
Моє коло спілкування – на роботі
На заводі я проводжу найбільше часу. У місті теж гарні люди є. Нам пощастило познайомитись з сім’єю, яка гостинно запросила жити в свій дачний будинок. Відкрили двері і кажуть: користуйтесь всім, що тут є .
Я сильна в житті, але все ж жінка. Можу дати волю сльозам. На роботі керівник, а вдома у нас головних немає, все з чоловіком разом робимо – готуємо, консервуємо, він косить, а я вслід загрібаю… Мені пощастило з ним, маю доньку, внука. Щасливою могла б себе назвати, якби не війна…
Мала хобі - збирала заварники. У моїй колекції їх більше 80. Всі лишились вдома, в Енергодарі… Любимо з чоловіком рибалити, гриби збирати. Звернула увагу, що тут навіть попід дорогою на тополях гливи ростуть. Це стало відкриттям для місцевих.
Та все ж на першому місці в мене робота, я занурена в неї повністю.
Сергій Іванович Чепелюк, директор технічний МЗВКК: Думаю, що ми разом збудуємо ще не один об’єкт
-Ще на співбесіді я прийшов до висновку, що Антоніна розуміється на всіх тонкощах будівельної професії. Потім побачив її стиль управління людьми, професійні якості. Вона все робить, як потрібно. А в тому, що жінка керує чоловічим колективам, можливо, є і переваги. Вона свій підхід має, притаманний жінкам. У бригаді навіть соромляться в деяких ситуація щось зробити не так.
Пройшла успішно термін випробування. І коли ми не мали сумнівів, кому запропонувати цю посаду. У багатьох проектах - реконструкція дороги, будівельні роботи в цехах, майстерні, підсобному господарстві, планові ремонти в оліє-пресовому цеху, в комбікормовому - інженер-будівельник показала себе як грамотний спеціаліст. Думаю, що Антоніна у нашому колективі твердо закріпиться і ми разом збудуємо і здамо ще не один об’єкт. Попереду нові будівництва, до яких вона буде залучена, і ці складні об’єкти ще більше випробують її на міцність.
Ми відходимо від застарілих стереотипів у підборі працівників за гендерною ознакою. Визначальним є професіоналізм людини. Тож в сьогоднішніх умовах дефіциту кадрів жінки мають можливість реалізувати себе на посадах і в професіях, які традиційно вважались чоловічими, та забезпечити стійкість нашому виробництву.
